Сучасна жінка не може уявити своє життя без прикрас. Це й не дивно, адже вони вже є повсякденною річчю, що увійшла в звичку. В давнину, як і сьогодні, жінки одягали найрізноманітніші прикраси. Проте тоді вони були не лише гарними “цяцьками”, а й мали особливе значення та навіть оберігали їхнього власника. Наприклад, намисто захищало від злих сил та зурочень, а також було символом здоров'я та дівочої вроди. Вважали, що розрив нитки намиста попереджав власницю про нещастя.

Українські прикраси, що сформувалися у сиву давнину, упродовж багатьох років змінювались за своєю формою, матеріалом, кольором, значенням…

Найбільш розповсюдженою традиційною українською прикрасою було намисто. Жінки одягали його  як у святкові, так і будні дні. Чим більше нагрудних прикрас було  у жінки – тим заможнішою вона вважалася. 

Намисто часто поєднували з іншим прикрасами: дукачами, герданами, саблами, перлами, які разом з українським вбранням створювали довершений традиційний образ. Найпопулярнішим кольором намиста був червоний. Саме він є кольором сміливості, відваги, любові, символізує невичерпну енергію.

Спочатку намиста виготовляли із рослинних матеріалів:   з ягід горобини, кісточок, горіхів, насіння. Згодом використовували глину, дерево, корали, перли, різноманітні каміння, метали, дорогоцінні матеріали. 

Давньою прикрасою є дукач (личман, ягнус) - українська прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Дукач слугував певним композиційним центром усіх жіночих нагрудних прикрас та закріплювався на найбільш видній частині намиста. Як правило, його виготовляли із монет, а своєю історією він сягає часів козацтва.

Салба – масивне намисто з тканини розшитої монетами. Такі прикраси притаманні Буковині та є дуже схожими до турецьких, татарських та молдовських прикрас.

Ще однією прикрасою, в основу якої покладені монети – є дукати. Монети нанизували на нитку разом із бісером, коралями та скріпляли між собою у вигляді намиста.

Масивними та порівняно дорогими коралями були пацьорки. Так називали прикрасу із скла, що оздоблювалася вручну.  Про писані пацьорки колись мріяла кожна дівчина. Не дарма в коломийці співається:  "Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки на біленьку шию". 

Зграда - традиційна гуцульська прикраса-оберіг. Вона мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки. Зграду дарували дівчаткам на їхнє 6-річчя та одягали на шию. З кожним роком, кількість цих прикрас  збільшувалася, а згідно з віруваннями, і сила оберега також росла.

Серед прикрас з бісеру, варто виділити гердани. Створення таких кольорових прикрас із крихітних намистин потребувало неабиякої витримки та терпіння.  Гердани користувалися популярністю серед жінок на Галичині, Поділлі та Волині, а орнаменти, які зображали на цих прикрасах – залежали від регіональної приналежності. Як не дивно, але ці окраси спочатку одягали чоловіки. Лише з часом гердами доповнювали й жіночі українські образи.

Своєрідними комірцями з бісеру є кризи. Такі прикраси мали різний орнамент та розмір. Найбільші, наприклад, одночасно прикрашали шию та плечі жінки.

Силянки  (плетенки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

19 липня 2016 р.
Юля Козлик
Відгуки
Залишити відгук
Уведомить о понижении цены
Замовити дзвінок

Будь ласка, напишіть свій номер телефону і ми Вам зателефонуємо.

Реєстрація

Реєструючись, ви погоджуєтеся з Угодою користувача і Політикою конфіденційності